У середу в мене відгул. Зранку тиняюсь по квартирі і мовчки розглядаю Світланчину фотографію. Тихо... Нудно...

Одягаюсь, виходжу на вулицю. Там ще тихіше. Кому треба на роботу, поїхали; кому треба на прогулянку, ще сплять. Повільно крокую бульваром, загрібаючи ногами мерзле листя. Думки сірі, як цей ранок... Краще б я пішов на роботу.

Намацавши в кишені монету, рішуче відчиняю двері телефонної будки.

- Ти?! — дивується Світ ланка. Ці   —  Я,— тихо промовляю.

-Ти сто років не дзвонив мені на роботу...

-Давай побачимось! — раптом пропоную я.

-Що-що? — дивується вона.

 

-Ну, сходимо куди-небудь,— уточнюю я. Світланка роздумує і погоджується.

-Гаразд, у неділю.

 

-Краще в суботу! — похоплююсь я.— В неділю ми з хлопцями зібралися на рибалку...

-В суботу у мене прання. Ти ж знаєш...— сумно каже вона.

-А   сьогодні?   Давай   сьогодні! — поспіхом   кажу   я.

-А як же твоя робота? Ти завжди так пізно закінчуєш...

-У мене сьогодні відгул.

-Невже? Що ж ти раніше не сказав?! Тоді купуй квитки годин на сім,— радісно пропонує Світланка.

Я повертаюсь додому й до самого вечора прасую штани і вибираю краватку. О пів на сьому вже зустрічаю її з буке­том і квитками.

Ми дивимось кіно, а потім довго гуляємо містом, розмов­ляємо про всілякі дрібниці, і я навіть два... ні, три рази цілую Світланку.

-Тепер ми довго не побачимось,— раптом каже вона.

-Чому?

-У мене цілий тиждень буде конференція.

-А у мене відрядження,— зітхаю я.

Вранці я прокидаюсь і довго, блаженно згадую вчорашнє побачення. Світланки немає. Вона вже на роботі. Хороша у мене дружина!