Ходжу магазинами з вивіскою «Одяг», вибираю костю­ми, та щось не виберу — всі вони висять на мені, як на опудалі.

—  Не розумію! Чи костюми стали шити такі потворні, чи з твоєю фігурою щось негаразд! — робить висновок дружина і тягне мене в ательє індивідуального
пошиття.

Молода кравчиня з клейончатим жовтим метром на шиї зустріла нас привітно.

—    Раді бачити вас у нашому ательє,— мовить.— Що будемо шити?

—    Костюм,— відповідає дружина.

—    Однобортний? Двобортний? Трійку? Приталений?

—   Однобортний! — відрубала дружина.
Дівчина зміряла мене поглядом.

—    Здається, краще пошити приталений. У вас чудова фігура.

—    Ви скульптор чи кравчиня? — з іронією запитує моя половина.

—    Кравчиня! Майстер п'ятого розряду! Ви свій матеріал принесли? Ой, який сірий. У нас є синій бостон — якраз під колір ваших очей.

—    Яке вам діло до очей мого чоловіка?

—    Я хочу,— вела далі дівчина, вправно орудуючи мет­ром,— щоб одяг не тільки прикривав тіло людини, а й при­крашав її... Підніміть, будь ласка, руку... Опустіть... По­верніться...

Слухняно виконую всі команди.

-   Мене б так слухався,— бурчить дружина.
Дівчина охоплює метром мій стан. Дружина деякий час

мовчки спостерігає за її роботою, потім запитує:

—  Що ви там так довго міряєте?

-     Сім разів одміряй — один відріж,— з посмішкою відпопідає кравчиня і, повернувшись до мене, говорить:

-     За два дні приходьте на примірку.

-   Примірок   не   буде! — категорично заявляє  дружина.— Ходімо, Петю, купимо готовий костюм!

-  Але ж...— спробував я подати голос.
Ніяких «але»! За мною! Я знаю ще один магазин,

кому ми з тобою не були!

Різко повернувшись, вона поспішає до виходу. Дівчина, скориставшись моментом, шепоче мені на вухо:

—           Ох і ревнива ж у вас дружина, дідусю...
Почухавши голову в тому місці, де колись була буйна чуприна, відповідаю:

—  Ех, онучко! Бачила б ти мою суджену років п'ятдесят тому... коли ми з нею тільки побрались...