—    Ап-а-а-ап-а-ап-апчхи!!!

—    Будьте здорові, Іване Петровичу!

—    Ґа? Що ти, Петренко, сказав?

—    Кгм... То я вам здоров'ячка побажав, Іване Петро­вичу.

—    Здоров'я? А звідки ти, Петренко, взяв, що я хворий?

—    Пробачте, Іване Петровичу, але ви щойно теє... Гм... Чхнути зволили.

—    То моє діло, що я зволив. Ну, чхнув. А тобі що до цього?

—    Н-нічого. Просто я вам, як і годиться в такому випад­ку, побажав здоров'я.

—    Значить, по-твоєму, Петренко, я хворий, чи як?

—    М-м-м... Та ні — чхнули...

—    А ти — що?

—    А я вам зд... здоров'я побажав.

—    Заїкаєшся, Петренко? По тобі бачу, що ти хотів сказати. Чи не так?

—    Тобто — так! Тобто я хотів...

—    Тобто ти хотів натякнути, що я хворий?

—    Я... Ви...

—    Чи, може, тобі, Петренко, хочеться, щоб я справді захворів? Знаю вас... Цього тільки й бажаєте.

—    Х-хочу... Х-хочемо, щоб ви... Щоб вас...

—   Ну, доказуй! Хочеш, щоб мене вперед ногами ви­
несли? Спасибі, дочекався шани від підлеглих...

—" Але ж я — про здоров'я!

—    Не турбуйся, здоров'я у мене вистачить. Не скоро ще стільця звільню. А може, саме ти, Петренко, і хочеш у моє крісло? Що?

—    ???

—    Бо чого б ото натякав на здоров'я? Зі світу, виходить, хочеш мене зжити. Щоб я, значить, уперед ногами, а ти, виходить, на моє місце?

—    Дзуськи. Не вийде! І взагалі, товаришу Петренко, примічено, що останнім часом, замість того, щоб роботою займатись, винюхуєте, хто, де та коли чхне. Ой, не спра­цюємось ми, Петренко! Давайте краще мирно... За власним бажанням. Бо... А-а-ап-апчхи!!!