Дивовижні перетворення відбуваються часом у світі дерев. Наприклад, благородний лавр, яким увінчували тріумфаторів і героїв, обернувся на кулінарну приправу; про лавровий вінок переможця ми кажемо тепер лише фігурально, а лавровий листок — ось він, плаває реально в юшці. Щось подібне, але багато гірше, сталося з татоаною, яку називали ще деревом предків.

Нині й назви цієї майже ніхто не пам'ятає, а колись чудові татоанові гаї росли біля кожного селища на Асторських островах. Росли та більшали, бо, як оповідає леген­да, асторці дотримувались прадавнього звичаю: вони спа­лювали своїх небіжчиків на вогні, попіл висівали в землю й садили зернятко татоани. Дбайливо доглянуте від пагін­ця, щедро напоєне водою, дерево швидко тяглося вгору, живим пам'ятником поставало серед таких же інших. Вік його сягав нібито за тисячу років, не всякий камінь порівняється.

Коли наставав сезон дощів, татоана ряхтіла безліччю духмяних золотавих квітів. З них бджоли брали цілющий мед, що повертав силу немічним і здоров'я недужим. А зго­дом, у благословенну пору достигання, гілля вгиналося від плодів, налитих смачним і поживним соком.

Та не це було головне. Чи то саме повітря під велетен­ським зеленим шатром, чи шелест листя, чи пташині хори у верховітті, а певніше — все разом сповнювало людину творчої снаги. В затінку татоанових гаїв асторські поети складали найкращі свої вірші, художники малювали картини, що полонили найвибагливіше око, музики тішили слух чарівними звуками. Через те й шанували дерево як священне, завдати йому навіть ненароком шкоди вважа­лося за великий гріх.

Так повелося справіку й тривало, поки під корабельними вітрилами не прибилися до островів чужоземці. Зустріли їх  гостинно,  частували  добрими  наїдками,   поміж  того

й плодами татоани. Чужоземці призволилися соком, аж по бороді текло, красненько дякували, а навзаєм піднесли господарям вогненного напою, що збурював кров і паморочив голову. Потім вони дошукувалися чогось дуже пильно на берегах річок та струмків, пересіваючи пісок решетом, проте нічого не знайшли і вже вертали до свого корабля, коли один, сказати б, теж раптом відчув жадобу творчості: дістав із піхов ножа й ну колупати стовбур священного дерева. Хотів, либонь, вирізьбити щось на зразок «Тут був Хуан», але ніж не залишив навіть подряпини.

Зчудувалася вся ватага вкрай: хто списом стовбура штрикає, хто алебардою січе, та ніби ж тобі залізом по залізу! Товчуться, тупотять, галасують. Де не взявся на шум якийсь остров'янин, підбіг, скинув угору розчепірені руки: «Табу! Табу!» — кричить, себто зась, відступіться, інакше боги покарають нечестивців. Чужоземці розваж­ливо полишили зброю й витягли баклагу з вогненним напоєм. Підливали остров'янинові досхочу, цмокали в за­хваті язиками, бо, мовляв, ніде ще не бачили такого міц­нющого дерева, привезти б хоч напоказ додому; хіба збідніє гай, якщо спиляти одне-однісіньке, оно їх скільки кругом!.. Говорили, торочили, забалакували. Тим часом голова бідо­ласі геть пішла обертом, і він погодився. «Тільки,— про­мимрив,— ріжте оте-о, там спочивав давніший предок, уже й не пригадаю, як звали».

Пилка має свої переваги перед ножем чи списом, вона Гризе поволі, зате напевно. Тоді впала перша татоана. Ім'я поганця, який дав її згубити, було прокляте на островах. А через рік вигулькнули на обрії вітрила двох кораблів і гостей з облесливими усмішками нагрянуло удвоє більше. Цього разу вони не порпалися даремно в піску, не мар­нували часу; поставили серед татоанового гаю пузате барило, розіклали всілякі заморські товари. І слабаки-переступники знову знайшлися: одного кварта приворо­жила, інший на манаття спокусився. Кораблі відпливли, навантажені дорогоцінним деревом. Тих, що його спродали, громада ганила, але вже не проклинала.

Навіщо знадобилося воно чужоземцям, ніхто достеменно не відав, чутки були різні. Казали, буцім на пишні хороми, I дорогі меблі, а дехто запевняв, ніби із стовбурів тешуть домовини для вельможних осіб. Зрештою, яке це мало значення?.. Незабаром скрегіт пилок нісся від острова до острова, без ліку падали живі пам'ятники. Спочатку асторці продали дерева прадідів, потім — дідів, далі надійшла черга батьківських. Чудові гаї було винищено до пня.

І нічого жахливого не сталося, всемогутнє високе небо не розверзлося камінням божої кари. Квітів навкруги вистачає без татоани, сік її плодів замінило згущене молоко в бляшанках з яскравими чужоземними наклейками. Вті­шайтеся й радійте, нащадки!

От лиш зубожіли словом асторські поети, зблякли барви під пензлем художників, прищербилися струни в музик. Чому б то?..