Ополониченко  застогнав.   Приглушено,  але   від  душі. Колеги відірвалися від паперів й оточили травмованого чимось або кимось товариша.

—   Що там? Що сталося? Що таке?
Ополониченко  тримався  за  праву  щоку.  Відняв  руку

й повідомив:

—   Кутній... Нариває... Клятий...

Зуб — питання гостре,— почухав потилицю найдо­свідченіший.— Та вирішувати його можна...

—    Не лише можна, а й треба! — підхопив наймолод­ший.— Взагалі, це було в Уругваї. Запалення від зуба йшло просто в мозок. І — з музичним привітом!

—   Тіпун тобі на язик! — затюкали наймолодшого.
Тіпнуло, однак, Ополониченка.

—    Це суто теоретично! — виправдовувався наймолод­ший, ст- І взагалі, це було в Уругваї.

—    А не в Парагваї?

—    Це чому?

—    Тому,   що   їх   плутають.   Особливо   непідготовлені.

—    Я підготовлений! — скипів наймолодший.

—    А як підготовлений, що запропонуєш?

—    В якому аспекті?

 

—    В аспекті зуба,— пояснив найдосвідченіший.

—    Анальгін! Побігли за анальгіном.

—  Ковтай одразу дві  пігулки! — радили Ополониченку.— І води побільше — хоч і півграфина, ліки швидше

розчиняться.

—    Може, хай кавою зап'є? — вніс пропозицію наймо­лодший.— У мене трохи є розчинної.

—    Дурниці! Кава б'є по нервах. Як вип'є — під стелю

злетить!

—    Чай! Чай! — пролунали голоси.

—    Ні в якому разі, колеги! — заперечив найдосвід­ченіший.— Чай, щоб ви знали, в'яже ясна. Ополониченко потім рота не розтулить...

Ополониченко махнув рукою, злизав з руки пігулки й одчайдушно висьорбав півграфина. Потім вхопив голову обіруч, ніби збирався вкидати м'яч з аута, і закляк у тра­гічній позі.

— Зараз ойкне...— шепнув наймолодший.

 

Усі навшпиньки, один за одним, вийшли в коридор. Закурили. Приєдналися також уболівальники з сусідніх відділів.

—    Як він там?

—    Ніби затих. Оце анальгін прийняв...

—    Анальгін — то на півгодини. Сода! Содою прополо­скати, як рукою зніме!

—    Як сказати! Для мене сода — як йод на свіжу рану. А от шалфей — як жива вода. Спочатку ніби й стьобне, а потім біль стихає.

—    А справді, чи не збігати в аптеку? Взяти і соди, і шалфею, перемішати — хай прополоще...

—    А от йоги, кажуть, на голову стають...

—    Це не наш метод...

У відділі щось глухо стукнуло. А потім почувся зойк.

Всі побігли туди.

Ополониченко сидів блідий як стіна.

—    Що?!

—    Закуняв... І головою об стіл... Ой!

—    Все! — сказав найдосвідченіший.— Рятуємо ради­кальним методом.

Він дістав з портфеля стограмову сувенірну пляшечку коньяку.

—  Відкривай рота...

Ополониченко слухняно відкрив. Видно було, що йому все одно — чи коньяк, чи смола.

—   Одразу не ковтай,— давали інструкції зцілителі,—
а полощи зуби. Буде тобі дезинфекція, антисептика, так би
мовити, і навіть наркоз. А потім ковтнеш — памороки
заб'є. І порядок!

Ополониченко закрив очі й почав полоскати.

На очах уболівальників щока нещасного спухла, як на дріжджах. Наймолодший і найдосвідченіший підхопили його попід руки.

—    Додому повеземо! Хай приляже... Щока, як подушка... Вахтерка на виході сплеснула руками:

—    Що сталося? Куди?

—    Додому... Зуб нарвав... Ми вже все перепробували...

—   Що там пробувати? Як зуб — до стоматолога треба.
І хутчій!

Трійця аж скам'яніла. І стрекотання бормашини ніби вчу­лося, та ні — просто на сусідню вулицю в'їхав бульдозер.

—   Ну й порада...— процідив крізь зуби найдосвідче­
ніший.

Все ж трапляються серед нас черстві, бездушні люди!