—    Знову мій опришок щось накоїв? — схвилювався Василь Карпик, побачивши в дверях своєї хати вчительку Марію Петрівну.

—    Не хвилюйтеся! Прийшла до вас з приємною звіст­кою: після батьківських зборів ваш Олег змінився на краще. Видно, що провели певну роботу...

—    Нарешті...

—    Олег прогресує! — вела далі Марія Петрівна.— Це не лише моя думка. Всі вчителі запримітили. Він витягнув алгебру на тверду четвірку. Потім похвалив його учитель іноземної. А твір ваш син написав просто чудово!

—    Виходить, лобуряка може вчитися?

—    Звісно, може. Я давно казала, а ви не вірили. Приді­літь сину ще трішки уваги. І побачите: стане серед перших у навчанні!

—    Ще уваги? Не вийде!

—    Чому? Ваші перші зусилля...

—    Дорогувато! —- рубонув Карпик.

—    Що дорогувато? — здивувалась Марія Петрівна.

—    Перше зусилля дорогувато обійшлось. Прийшов я після тих батьківських зборів і в крик: «Доки за тебе червоніти маю, дармоїде!» А він сидить, як завжди, біля телевізора (у нас кольоровий) — і нуль уваги. Тут я й гах­нув по телевізору так, що іскри посипались. Ні тобі звуку, ні зображення. Ото стоїть потрощений... А ви кажете — більше уваги...

.