Українські байки у прозі

 

 

 

Відтоді, як Глек виліз на найвищий кілок, Тинові життя не стало. «Дивись, який я гарний, — вихваляється Глек, — який я красивий: жодної щербинки, боки облямовані золотавими смужками, всередині вилискує полива, і — виспівує вітерець... А ти?.. Плетиво діряве, обшарпаний, увішаний ганчір’ям, весь у бур’янах, а в дірки лазять собаки... Ха-ха-ха!.. Ганьба!»

 

Тин довго терпів наругу, та якось набрався сміливості й поспитав: «Слухай, добродію, а ти на чиєму кілку тримаєшся?.. Запам’ятай: коли я впаду, з тебе й друзки не залишиться...»

 

 

Паразит, можна сказати, любив свого Господаря й був усім своїм єством до нього прихильний. Ще б пак: він жив у його організмі, як у бога за пазухою — в теплі, добрі й при повному задоволенні, сам досхочу їв його плоть і пив його кров і діткам своїм не забував залишати дещицю. Отож кращого існування на світі Паразитові й не уявлялося. І не мріялось йому самому стати господарем, і не бажалося вчинити смертельне лихо тому, чиєю життєдіяльністю підтримувався добробут паразитів і гарантувалася надійна перспектива продовження паразитового роду.

 

Та коли з’явився Хижак, щоб з’їсти Господаря, Паразит не став на захист свого благодійника — навпаки, знесилюючи його, сприяв наглій смерті в пащі напасника. При цьому він не боявся, що самому доведеться загинути з голоду чи без притулку: в особі Хижака Паразит знайшов для себе нового, не менш зручного й надійного Господаря, гідного такої ж прихильності...

 

 

 

Зустрілися два Трутні, вигнані свого часу з одного вулика, та й почали спогадами ділитися.

 

– Аж на душі солодко стає, – каже один, – як згадаю той життєдайний нектар, яким нас так щедро годували Бджоли. Пам’ятаєш?

 

– Ще б пак! – вигукує другий. – Хіба ж можна тих Бджіл забути?! Мені ще й досі печуть їхні жала!..

 

 

– Не з’їдай мене, – умовляла Зайчиха Лисицю, потрапивши їй до лап. – Досить, що ти мого Зайця з’їла. Зглянься хоч на Зайченят: коли й мене з’їси, вони ж зовсім осиротіють…

 

– Ти, звичайно, маєш право висловити власну думку і відстоювати свої позиції, – відповіла Лисиця. – Але навіщо ж спотворювати факти і зводити наклепи на свою благодійницю? Та ти повинна була подякувати мені, що я, по суті, уберегла твого недолугого Зайця, а то б він дістався знаєш кому – отому ненажерливому Вовкові! А щодо Зайченят, яких мені теж дуже шкода, то, запевняю тебе, я їм тільки допоможу звільнитися від такої зухвалої і нерозсудливої матері, що насмілилася самій Лисиці свої претензії виставляти…

 

 

 

В одному лісі жив Соловей. Він часто влаштовував кон­церти. Коли співав, навколо панувала тиша. А співав він про весну, про кохання, про тривогу пташиних виріїв...

Та ось у лісі з'явилась Ворона, звичайна чорна Ворона, яка прилетіла з чужого краю і зовсім не розуміла мови тутешніх птахів. Невдовзі відбувся концерт пернатої гості. Вона кричала на весь ліс. Так махала крилами і вихви-цювала хвостом,  що гілка тряслась разом зі співачкою.

Гадаєте, птахи освистали її? Вони захоплено щебетали, хвалили Ворону.

—    Це справді «зірка» лісової естради! Темпераментна, оригінальна!

—    Хіба можна порівняти її з солодкоголосим Солов'єм?

—    Ще б пак, адже це залітна співачка! Правда, ми не розуміємо її слів, але ж сьогодні модне все незрозуміле!

Після цього птахи розкритикували Солов'я, оголосивши його спів солодким і примітивним.

Ображений Соловей пішов на пенсію. І нині, знічений від сорому, ховається в тіні гілок.

Ворона стала уславленою співачкою. Подейкують, що вже стала лауреатом премії Солов'я.