— Народилося дитятко. Мамі радість, татку — теж.

Що з малим робити далі? До попа ж не понесеш,

А оновлених обрядів небагато в нас, на жаль.

Дехто нині пропонує видавать батькам медаль

І на ній писати букви, що такого-то числа

Народився син маленький а чи донечка мала.

Чи розумна це затія, не казатиму я вам.

Як на мене, то медалі я давала б матерям,

А батькам, в яких родились перша донька чи синок,

Я чіпляла б невеличкий біля галстука дзвінок.

І звеліла б, щоб носили всі батьки дзвіночки ті.

Більш було б у нас порядку у сімейному житті.

Тільки вздрів жонатий дядько гарну дівку, став, як пень,

Тільки здумав підморгнути, а дзвінок на шиї: дзень!

Чи за жінкою чужою той татусь побрів, як тінь,

Крутонувся скоком-боком, а дзвінок на шиї: дзінь!

А як сказиться той татко та із дому дралала,—

Дожене його дружина, як блудливого козла.

Не зуміє він сховатись ні вночі, ані удень,

Бо дзвінок на шиї скаже: — Ось я, люди! Дзень-дзелень!