Дмитро Білоус

 

Здавалося б поетів-сатириків у нас не так і мало. Та голос Дмитра Білоуса серед них не губиться. Передусім впадає у вічі те, що автор не прагне римувати ходячі анекдо­ти, поширені кумедні оповідання, не силкується ви­кликати сміх вульгаризмами. Дмитро Білоус схильний до тво­рення портретів негативних типів, причому в своїх кращих творах скрупульозно і філігранно «обточує» кожну деталь, кожну рисочку. Коли сукупно прочи­тати його вірші, перед очима постає ціла галерея непривабливих суб'єктів з промовистими прізвищами — Шарахкало, Шкуренко, Рваченко, Круть, Потакайло, Патякало, Говоруха, Слимак, Цупович, П'явка, Лакуза, Лопух тощо. Звісно, прізвища — не самоціль, а один із засобів у досить багатому арсеналі письмен­ника. Дмитро Білоус детально описує зовнішність, оточення, пе­редає особливості мови.

 

Так, Дмитро Білоус любить гру слів, філологічні повороти, схильний, ска­зати б, до інтелектуального, вишуканого гумору. Самі лише назви його творів несуть у собі сконденсовану проблемність, свідчать про вибагливу, копітку роботу над словом — «Відповідальний переляк»,  «Лука лукавий», «Слимакові принципи», «Визнаний графоман», «Як Руданського скоротили по штату», «Трясця в тре­сті», «Полювання з макогоном...»

 

Свого часу Л. Вишеславський цілком слушно звер­нув увагу на те, що «сміх заради «зубоскальства» завжди знаходив в особі Дмитра Білоуса непримиренного ворога. Він своїм сміхом ніколи не намагався догодити людям з відсталими смаками, а впливав на розвиток їх смаків справді дотепними, майстерними своїми оповідками». Ніби на підтвердження цієї думки свого побратима поет написав сатиричну мініатюру: «Давно став дядько інтелектуалом, а гуморист... лишився зу­боскалом».

Прикметною рисою Білоуса - сатирика є висока куль­тура віршування, невтомне дбання про форму — ритм, римування, звукопис. Його вигадливі рими можна використовувати у підручникові з поетики.

Не можна не сказати і про схильність поета до лаконізму, лапідарності.

У цьому та інших творах Дмитра Білоуса зримо від­чутна глибинна фольклорна основа, оте непозичене, справжнє розуміння народної душі аж до жестів та найдрібніших інтонацій включно.

Дмитро Білоус, здавалось би, вже знайшов у літературі своє амплуа поета-сатирика. Можна було б зосередитися в цьому жанровому струмені і нарощувати, досвід, уміння, майстерність. Але обдаровання митця виявилося ширшим, багатограннішим і непередбачуваним.