Паразит, можна сказати, любив свого Господаря й був усім своїм єством до нього прихильний. Ще б пак: він жив у його організмі, як у бога за пазухою — в теплі, добрі й при повному задоволенні, сам досхочу їв його плоть і пив його кров і діткам своїм не забував залишати дещицю. Отож кращого існування на світі Паразитові й не уявлялося. І не мріялось йому самому стати господарем, і не бажалося вчинити смертельне лихо тому, чиєю життєдіяльністю підтримувався добробут паразитів і гарантувалася надійна перспектива продовження паразитового роду.

 

Та коли з’явився Хижак, щоб з’їсти Господаря, Паразит не став на захист свого благодійника — навпаки, знесилюючи його, сприяв наглій смерті в пащі напасника. При цьому він не боявся, що самому доведеться загинути з голоду чи без притулку: в особі Хижака Паразит знайшов для себе нового, не менш зручного й надійного Господаря, гідного такої ж прихильності...